Як бити Детемир

Норма чи ні? Що потрібно знати про дитячу агресію

Важлива розмова про дитячу агресію. Теорія/практика, книги, мультфільм, ефір. В ефірі програми Мати драконів ми говорили про дитячу агресію. Чому проявляється, що робити, як вижити. Я вирішила описати трохи докладніше те, що потрапило й не потрапило в ефір. Посилання на ефір наприкінці матеріалу.

Злість — природна, нормальна і правильна. Ми вже народжуємося з можливістю виражати злість. Наше завдання — навчитися розрізняти «здорову» злість й агресивну токсичну поведінку. Злість — нормальна реакція у відповідь на порушення кордонів. Агресивність — це риса особистості, хворобливий стан — постійне сприйняття світу як ворожого, нападальна, постійно атакувальна поведінка.

Злість ми легалізуємо, а поведінку вчимо вибирати й робити її соціально прийнятною.

При цьому нам важливо спостерігати за дитиною (і собою): наші дії у вираженні агресії — самозахисні чи ворожі.

Правило, якому ми вчимо дітей: злитися можна. Захищати себе треба. Заподіювати шкоду собі й іншим не можна.

Агресія дає енергію нашим діям. Вона може бути «доброякісною» (так назвав цю форму поведінки Е. Фромм). Уміння сказати «ні», цілеспрямованість, здатність постояти за себе — це неворожа, наполеглива поведінка. Але вона може бути й «злоякісною» — руйнівною поведінкою.

Види агресії

реактивна агресія — реакція на щось або когось зовні;

спонтанна агресія — під впливом того, що накопичилося всередині, вираження накопичених емоцій;

пряма активна агресія — спрямована на об’єкт, що викликає роздратування;

пасивна — завуальована форма агресії — ниття, плітки, жести;

непряма агресія — звернена на іншу людину, яка перебуває у слабшій позиції або зараз доступна (не можу відповісти татові, ударю брата або бабусю, або собаку).

Агресія буває: вербальна (слова, крики, дражнилки), тактильна (дії), експресивна (жести, міміка, інтонація).

Будь-яка емоція — реакція нашого мозку на те, що відбувається. Будь-яка емоція важлива. Безпечніше, здоровіше й коректніше — якщо емоція проявлена. Те, що приховане, те, що придушене — «іде в тінь» і може стати «симптомом».

Агресія в нашій культурі досі табуйована. Нам складно витримати агресію дитини, сказавши, наприклад: не гнівайся, не сумуй, не плач або проігнорувавши її — якщо ми втомилися, якщо ми самі виросли в агресивному середовищі й будь-яке нагадування про агресію для нас може стати ретравматизацією.

Важливо пам’ятати, що діти часто-густо проявляють «нашу» агресію, висловлюють нашу напругу за нас.

Агресія може виникати в таких випадках:

1. Особливість нервової системи (те, на що звертають увагу неврологи), органічні, фізіологічні причини (хвороба, наприклад);

2. Вивчена поведінка (дитина повторює поведінку того, хто для неї авторитетний);

3. Спроба зняти напругу;

4. Фрустрація — щось заважає задоволенню потреб;

6. Спроба повернути собі владу, підтримати авторитетність (частіше у підлітків і дорослих).

Вікові прояви

1. Немовлята і діти до 2 років реагують спалахами злості й люті на те, що не можуть пояснити, не можуть попросити або домогтися того, що для них важливо, не можуть задовольнити свою потребу.

І ми, обіймаючи їх, нагадуємо собі, що ця агресія спрямована не на нас; перераховуємо те, що, можливо, вони хочуть, вгадуємо їхні потреби. Так вони вчаться називати те, що їм важливо, отримують відчуття підтримки, яка стане «самопідтримкою». Розуміємо, що для малюків часто незадоволена потреба рівноцінна загрозі виживанню.

Малюки пробують різні моделі поведінки. Спостерігають за нашою реакцією. Коли маленька дитина нас б’є, для неї це часто — гра. Нам важливо зупиняти руку, ніжку, говорити: «Бити не можна. Мені боляче».

Якщо дитина починає бити себе, називаємо на ім’я його емоцію: «Ти злишся через… я б теж розлютилася, якби не могла (зробити те, що хочеться). Злитися можна, а бити себе й інших — ні. Хочеш, помахаємо разом ручками, стиснемо — розтиснемо кулачки», — і таке інше.

У чудовому мультсеріалі Тигреня Даніель є ціла серія, як упоратися зі злістю.

2. Малюки до 5 років не вміють регулювати емоції. І не вміють витримувати амбівалентні (подвійні) емоції — вони не можуть одночасно радіти перемозі іншого, злитися на нього й сумувати про свою поразку.

У них у зв’язці гіпокамп (відповідає за довготривалу пам’ять) — мигдалина (емоційна реакція) — гіпоталамус (ендокринні реакції — сплеск гормонів) — поясна звивина (оцінка та прогнозування, прорахунок наслідків) і лобові частки мозку — ( контроль, аналіз) немає закріпленого досвіду: усвідомити, що я зараз відчуваю, які можуть бути наслідки поведінки, як чинити правильно. З нашою допомогою вони вчаться цього.

3. У дошкільному та молодшому шкільному віці (та й у підлітковому) хлопчики частіше виявляють тактильну агресію (бійки, напади), а дівчатка — вербальну (відкриту й приховану — плітки, вереск, сварки).

У нашій культурі чомусь вербальну агресію вважають безпечнішою, а агресію тактильну (діями) — більш «нормальною», прийнятнішою для хлопчиків.

Що робити

Кожен раз, коли ми називаємо емоцію, коли разом із дитиною визначаємо, малюємо, де емоція живе в тілі (що в нас відбувається, коли ми проживаємо цю емоцію: червоніють щоки, стискаються кулаки, частішає дихання тощо), коли дитина бачить, як ми самі справляємося з емоцією, яку ми вибираємо поведінку, як витримуємо будь-яку емоцію дитини — вона поступово вчиться розуміти, що з нею відбувається, бачити наслідки, обирати поведінку. Учиться не маскувати або пригнічувати, а висловлювати емоцію прийнятним способом.

Нам важливо показати дитині різницю між «дати відсіч» і «дати здачі». Навчити тому, що якщо на нас спрямовано вербальну агресію — ми відповідаємо словами, якщо тактильну — даємо відсіч тілом. Слова «не зважай», «сам винен», «розбирайся сам» — як мінімум, некоректні. Ну і, звичайно, бити дитину у відповідь на її агресивну поведінку (у будь-якому випадку) не можна, непродуктивно й небезпечно.

На відміну від західних експертів, які пропонують перемир’я, ми добре знаємо Росію. Якщо не бити її по голові, вона добровільно нічого не віддасть

Ситуація з так званим бунтом Пригожина дає гарний привід по-новому оцінити ступінь розуміння поважним и західними think tank реального змісту подій, які відбуваються з точки зору валідності прогнозу і дієвості пропозицій завершення російської агресії проти України. І вкотре складається стійке враження про все більше відставання поглядів значної кількості представників аналітичної спільноти від швидкостей змін і їх невідповідності вимогам часу.

У кінці квітня уважно, майже з олівцем, прочитав публікацію “Заходу потрібна нова стратегія в Україні” (17 квітня 2023-го) у впливовому виданні Foreign Affairs, у якій авторитетні американські експерти Річард Гаас і Чарльз Купчан виклали своє бачення завершення війни, яку розпочала Росія.

Відверто кажучи, стаття викликала велике розчарування своїми банальними і прогнозовано стандартними підходами. Таке враження, що для них світ із моменту холодної війни замерз у своїй незворушності. Подібні пропозиції з так званого мирного врегулювання міг запросто написати Громико спільно з Кіссінджером років 50 тому, і вони б нічим не відрізнялися б від пропозицій Foreign Affairs 2023 року.

Здається , що для певної групи західних експертів та політиків світ зовсім не змінився. У цій парадигмі існують великі гравці, які в підкилимному режимі вирішують долю світу, а решта країн покірно стоїть біля дверей, очікуючи своєї участі.

Але світ пішов дуже далеко вперед і старі правила більше не працюють. У цьому плані потрібно віддати належне пану Кіссінджеру, який починає щось підозрювати.

Експерти Foreign Affairs наполегливо просувають думку про те, що “війна рухається до безвиході “, “Україна все одно не зможе перемогти російські сили”, “Україні було б нерозумно наполегливо добиватися повної воєнної перемоги, яка може виявитися пірровою”. А якщо так, то у згаданих експертів готовий і план, до якого можуть прислухатися певні політичні сили, які скучили за нормальними високомаржинальними відносинами з Росією.

А план Гаас – Купчана наступний.

1. Зміцнити військовий потенціал України й після закінчення сезону бойових дій наприкінці 2023 року вивести Москву й Київ з поля бою і посадити за стіл переговорів.

2. Перемир’я має бути міцним, таким, яке могло б запобігти поновленню конфлікту й підготувати ґрунт для міцного миру.

3. Захід повинен звернутися до інших впливових країн, включаючи Китай та Індію, із проханням підтримати пропозицію щодо припинення вогню.

4. До того часу Захід має подати план щодо посередництва у припиненні вогню та подальшому мирному процесі, спрямованому на остаточне припинення конфлікту.

5. Для заохочення Росії буде запропоновано послаблення санкцій.

Підсолоджуючи гірку пігулку, Foreign Affairs робить спробу видати бажане за дійсне, фактично закликаючи Захід трохи прикрити очі, не помічаючи легкої облуди. Мовляв, не потрібно переживати, якщо Україна втратить території, це в жодному разі не заохотить інші диктатури до подібних агресій. Чому? Тому що Україна “продемонструвала іншим потенційним ревізіоністам, що прагнення територіального завоювання може бути дорогим і прикрим підприємством”.

Але за цим округлим формулюванням може залишитися впертий факт: Росія (у випадку припинення бойових дій) переписала кордони, а це фактично вирок Європі, закладення вибухівки під світоустрій. І все це відомі міжнародники – автори статті сором’язливо називають “формулою стратегічного прагматизму”. Хоча якщо “стратегічного” замінити на “цинічного”, було б більш точно.

Але при всьому “прагматизмі” нікуди не зникає купа незручних питань: як же невідворотність покарання за вчинені злочини? Тисячі вбитих українських військових і мирних жителів? Смерть дітей? Зруйнована країна?

Просто сісти й домовитися, потиснувши руку російським перемовникам? З усіх боків це виглядає брудною пропозицією із цинічного світу business as usual.

Ще більш цинічною подібна пропозиція виглядає з точки зору наявності реальних можливостей України вирішити російське питання шляхом повної деокупації території включно з Кримом і до кордонів 1991 року, як би як це не було боязко декому у світі.

Усі експерти та політики, у яких є характер і не втрачена воля, переконані, що при наданні Україні всього необхідного озброєння, навіть не останнього й не передостаннього покоління, війна буде завершена в найкоротші терміни.

У російської пострадянської армії немає жодного шансу вистояти проти військових технологій Заходу й натовських стандартів ведення бойових дій.

Наступна теза публікації – запевнення, що Захід не повинен винагороджувати російську агресію, змушуючи Україну назавжди змиритися з утратою території, тому ця ситуація всього лише “відстрочка остаточного розпорядження землею” – пряма омана, а у кращому разі дитяча наївність.

Повірте, ми знаємо Росію як ніхто інший. Якщо фізично не бити її довго й боляче по голові, нічого зі своїх брудних щелеп вона добровільно не випустить . Не можна відкладати те, що треба вирішити сьогодні й зараз.

І вже зовсім не приховуючись, автори статті прямою мовою попереджають, що у випадку незгоди України на пропозиції так званого мирного врегулювання “навряд це буде перший випадок в історії, коли партнер, який залежить від підтримки США, відмовився від примусу до скорочення своїх цілей”.

Показово, що подібні пропозиції лунають з експертного середовища, яке, прогнозуючи результат російської військової агресії проти України у 2021–2022 роках, було безапеляційним у своїх твердженнях – капітуляція України, втеча президента до Польщі, “друга армія” тріумфально крокує по Києву.

Але, незважаючи на це, вони продовжують наступати на власні аналітичні граблі, знаходячись у полоні консервативної лінійної логіки, не приймаючи істину, що світ змінився і правила епохи “Тегерана” і “Ялти” не працюють.

Точно так само це експертне середовище постфактум, не приховуючи розгубленості, коментує навздогін подіям “бунт Пригожина”, хоча до цього було переконане у стійкості режиму Путіна і жорсткій контрольованості державної системи Росії.

Хоча зі сторони України лунали неодноразові попередження про неминучість громадянського протистояння на Росії і громадянського конфлікту. Лунали заклики до Заходу і світу щодо необхідності перегляду свого ставлення до РФ як до державного утворення і планування, яке передбачає набір дій в умовах розпаду Росії.

В умовах, коли всі події українсько-російської війни ламають усталені погляди й руйнують авторитетні прогнози, настав час нових рішень і нових підходів, які ґрунтуються на принципах зовсім не realpolitik.

Україна – це нація, яка у своїй боротьбі об’єднується й гартується на фундаменті цінностей. Не виключно на етнічній, релігійній або географічній ідентичності – вона в нас багатогранна і різноманітна.

І наша місія, якщо хочете, полягає в тому, щоб повернути пріоритет забутих цінностей у сучасну історичну матрицю поведінки західного світу. В іншому разі, втративши головну зброю у протистоянні з авторитаризмом, Захід втратить себе.

Блог відображає винятково думку автора. Редакція не відповідає за зміст і достовірність матеріалів у цьому розділі.