Як зявилося кохання легенда

Вічне кохання
Українська легенда

В одному з гірських селищ жив собі парубок Прут. За що його так прозвали, вже ніхто не пам’ятав. Може, що мав високий гнучкий стан, чи за те, що дуже спритний був до роботи.

Якось забарився Прут, працюючи в горах, і вирішив не повертатися додому, а заночувати в лісі. Стара смерека гостинно простелила ковдру із зеленого моху і вкрила його своїм пахучим убранням.

Втомлений хлопець швидко заснув. І якийсь дивний сон йому привидівся. Ніби біля нього сидить дівчина. Вона вся в зеленому, очі в неї зелені і довга, додолу, коса. Вона лагідно й сумно дивиться на Прута, тихенько гладить його волосся. Щось стиха наспівує. Прут ніяк не може надивитися на лісову красуню. Та коли простягнув руку, щоб доторкнутися до неі, дівчина щезла.

Прокинувся Прут. Тихо-тихо. Тільки зірки виблискують у далекому небі. Аж дивиться — висить щось на смерековій гілці й світиться дивним і таким теплим зеленим вогнем. Підійшов, взяв у руки. А воно й далі світиться. Так тихо й лагідно.

Між тим щезли зірки і зажеврілося небо на сході. У променях вранішнього сонця заблищала роса. Десь здалеку долетів перший, ще несміливий спів пташиний.

А трохи згодом уже весь ліс ожив. Величезне сонце підіймалося з-за гір. Здавалося, що не воно підіймається, а сині гори, вклоняючись, дають йому шлях.

Задивившись на всю ту красу, Прут забув про свою дивовижну знахідку. А коли глянув, то побачив: на руці лежала звичайна зелена стрічка. Вона вже не світилася: мабуть, згасла з першими променями сонця. Заховав ту стрічку Прут, а сам вирішив будь-що відшукати красуню-дівчину.

Наступного вечора Прут знову не пішов додому. Сховавшись за велику смереку, він чекав на лісову красуню.

Розтанули гори в нічній темряві, повисипали зірки на небі. Раптово, наче з-під землі, з’явилася дівчина. Вона тихесенько йшла до старої смереки. Дівчина присіла на пошерхле коріння, що повпивалося в землю, і заспівала.

Спочатку тиха, а потім все гучніша пісня полетіла до гір. Далека луна підспівувала дівчині. Захоплена піснею, вона незчулася, як збоку підкрався Прут. Міцно схопив її і пригорнув до себе. Довга зелена коса змією обвила їх. Прут задивився в ясні очі, і йому здалося, ніби вся краса і велич Карпатських гір злилися в них — глибоких і чарівних.

Дівчина все ще перелякано тремтіла в його руках.

Ніби неживі, до цього часу злякані вуста ледь-ледь розквітли у посмішці, але мовчали.

— Хто ти? — знову запитав Прут.

Вона трохи схилила голову набік, посміхнулася:

«Говерла, Говерла. » -— шепотів вітер.

«Говерла, Говерла. » — полетіло ген-ген у далину і затихло.

З того часу майже не приходив Прут додому. Цілими ночами разом з Говерлою блукав по горах. Кохання, велике й щире, переповнювало їх серця. Неосяжне, те синє небо над горами, воно кликало з собою.

Але потроху перша радість кохання стала затуманюватись. У Прута в долині жила старенька матір. А Говерла не могла піти до людей без дозволу батька — гірського царя.

Гірський цар, почувши про любов Говерли до Прута, розгнівався і прокляв свою доньку. Затремтіли гори, загуркотіло, обсипаючись, каміння, застогнали проліски, на шаленім вітру затріпотіли. Пішов гомін, страшний гомін по горах: «Прокляв, прокля-ав. »

Прибігла Говерла до старої смереки, притулилася до неї й залилася слізьми.

— Смереко-матінко, нема мені долі: занапастив її батько. Не пустять мене гори з прокляттям до людей. А без Прута я загину. Навчи, люба, що робити?

Обняла смерека зеленим гіллям дівчину й щось зашепотіла.

— Добре, — мовила Говерла. — Прощавай смереко, прощавайте, гори, прощавай, мій голубе, Пруте. Як не належатиму тобі, то й не буде мені життя тут, — і ступила на край прірви.

Ніби земля розверзлася — так загуло навкруги. Страшенна злива попригинала дерева. Вітер, мов скажений, виламував усе на своєму шляху. Він з розгону бився об гору, виривав дерева, гнав по землі насіння і летів до сусідньої гори, одним подихом зрушуючи в долину величезні кам’яні брили.

Блискавка на мить освітлювала спотворювані гори. Поламані дерева, що стогнуть під сильними поривами вітру, скидалися на страхіття. Вони простягували до вітру свої повикручувані коряві лапи, благали: «Перестань, пер-рр-е-ста-ань. »

Аж на ранок вщухла буря. Величне сонце піднялося оглянути Карпати — і здивувалося. На місці старої долини виросла гора. Вона сягала аж до хмар і вітала сонце білою вершиною. А на долині стояли люди, дивуючись новій красуні-горі.

Тільки в Прута щось тривожно на серці. Побіг він на гору.

— Це я — гора. і біла ромашка, всміхаючись, пускає кришталеву сльозинку-росинку. Так, так, це я, Пруте.

Не повернувся Прут до людей. Тільки згодом побігла межи гір гомінка річка. Вона прокладала собі шлях в ущелинах, спадала із стрімких скель і бігла далі, чиста, як сльоза. Бігла швидко, ніби боячись, що не встигне розповісти щось тим величним вічнозеленим горам.

І прозвали люди ту річку Прутом, а височезну гору, біля ніг якої в’ється Прут, Говерлою.

. Задивилася Говерла в ясні чисті води Прута, а він гомонить до неї, мов розказує про своє вічне кохання.

Легенди кохання

Кожна сім’я має свою легенду. Навіть сама нещасна. Це природно і нормально. Бо коли ми будуємо з кимось відносини, нам недостатньо, щоб ця людина нам просто подобалася. І не досить, щоб ми подобалися їй. І навіть – не вистачає й того, щоб її життєва історія гармонійно впліталася в нашу.

Крім цього всього нам потрібно ще й, щоб наші стосунки визнав і схвалив весь світ. Ні, не люди – саме світ, як якесь окремішнє, напівміфічне і легендарне мисляче створіння. Створіння, що відповідає на наші запити і прагнення, яке обробляє наші думки і переживання і мов Велетенський Комп’ютер, видає нам такий бажаний, але завжди несподівано приємний результат!

І тоді, коли це справді стається, ми знаємо, що все зробили правильно. Що недаремно добивалися саме цього, що знаємо якийсь особливий секрет реалізації наших бажань. Це додає нам впевненості в подальшому житті.

Тому кохання для кожного з нас – це не просто спроба отримати щось надзвичайно приємне для себе – оту наркотичну нотку, яка дозволяє без відрази дивитися на найогиднішу дійсність, але й насолода від того, що ми починаємо творити СВОЄ життя – таким, яким ми його, здається, хочемо бачити.

І віримо, що Світ нам в цьому допомагає. Адже якщо завдяки йому нам вдалося знайти таку кохану людину, яку ми собі омріяли, якщо це відповідає і його, Світу, намірам, теж, то все інше нам вже тим більше вдасться. І так ми, окрилені, летимо життям далі.

Кожна сім’я має свою легенду. Навіть сама нещасна. І це природно і нормально. Так нам легше жити, це нас надихає і окрилює. Але коли минає оця перша окриленість, починають приходити перші негаразди. А іноді навіть – нещастя.

Однак кохання живе, доки живими залишаються його легенди. Вони першими приймають удар на себе, трансформуючись відповідно до нової ситуації. Обростають новим деталями і фактами, виправдовують те, що скоїлося. І пояснюють, чому воно сталося. Навіщо і для чого.

Щоб ми зрозуміли. Щоб потім сталося ще щось. Щоб народилися діти. Щоб ми вивчили свої уроки. Щоб точно знали, в чому кращі за інших людей. Щоб не переставали вірити і любити. І найсмішніше – нерідко це й справді так.

[L]І коли діти колись неперевершеного татка, а тепер вже звичайного алкоголіка, кажуть, що він все-одно найкращий в світі, бо може випити більше за всіх, вони теж по-своєму праві.

Так теж буває. Можливо їхній власний урок якраз в тому і полягав, щоб народитися в таких складних умовах – щоб якось допомогти батькові, щоб щось зрозуміти для себе. Погано тільки, що з часом ми всі свої уроки чомусь забуваємо.

І починаємо щиро ненавидіти того, кого любили. І тоді проклинаємо долю, ненавидимо ті легенди, які так підло, здається, нас колись обманули. Не розуміємо, як це взагалі могло з нами трапитися. І так, поступово, втрачаємо сенс свого життя, забуваємо з чого все почалося. З простого, цілком логічного і невинного, трохи казкового і дещо фантасмагоричного бажання. Бажання, щоб світ нас зрозумів.

Кожна сім’я має свою легенду. Навіть сама нещасна. Але не кожній сім’ї вдається довго зберегти свою легенду. І тим більше – так опрацювати і переосмислити її, щоб вона дійсно стала активною діючою силою їхнього життя. І якщо цього не стається, легенди кохання помирають.

В буденності і сірості, в повсякденних тривогах і в постійному роздратуванні, в нав’язливих і надокучливих щоденних претензіях один до одного. Вони вмирають важко, роками і десятиліттями. Чіпляються за життя руками, ногами і зубами, кричать без слів, намагаються повернутися назад з кожним промінчиком сонця, пробиваються до нас уві снах.

Вони стараються використати усі шляхи, які їм доступні. От тільки.. вони німі, ці легенди. Вони могли нам багато розказати тоді, коли ми їх любили і леліями, коли звертали на них постійну увагу, коли оберігали і тримали в теплі.

Але вони панічно бояться пронизливих вітрів недовіри, хворіють від холоду байдужості. А коли людина перестає звертати на них увагу, вони, як і звичайні люди, кашляють від простуди. Але найгірше їм тоді, коли їх ненавидять, коли саме їх роблять винними у всіх бідах людини.

“Це через тебе я вийшла заміж за цього пияка і нездару” – може сказати якась заклопотана жіночка своїй легенді, навіть не задумуючись, що цим самим вона її остаточно добиває.

Тоді легенди замовкають. Адже вони не вміють обурюватися. Не навчені оборонятися. Вони взагалі не знають, як реагувати на подібні звинувачення. Адже вони занадто чисті й довірливі. І навіть коли їм самим боляче – вони кричать беззвучно. Тому тихо йдуть від нас. Або просто вмирають. Вмирають від нашої ненависті до них…

Кожна сім’я має свою легенду. Навіть сама нещасна. І це природно і нормально. От тільки не кожній сім’ї вдається довго зберегти свою легенду. Не спалити її своєю ненавистю, не вбити власною байдужістю. Серед бруду повсякденності і щоденних турбот, легендам не завжди вдається вижити.

Вони нидіють від нудьги, знемагають від нашої нечистоплотності. Вони ображаються на нас, не в змозі пробитися через стіну нашої байдужості. І якщо й не вмирають, то йдуть до когось іншого – переважно молодшого й більш енергійного. І все було би добре – а й справді? Навіщо потрібне оце дурне кохання, адже цілком можна прожити і без нього!

Робота, діти, сім’я, гроші. Не забути поїхати до батьків, сказати нарешті начальникові все, що про нього думаєш, обов’язково переговорити з чоловіком (дружиною), не забути купити валюту і полаяти уряд. Обізвати всіх зрадниками і запостити нові фото у Фейсбук. Де вже тут до кохання? Та й навіщо воно взагалі потрібне? А-а-а-а-а, ото може хіба що для того, щоб знайти отого придурка (козу), з яким тепер живеш – та й по всьому!

І все вірно, все правильно! Все логічно-прагматично, як це й має бути у зрілому віці. Хоча й цинічно, але зате соціально правильно, як і належить. Ну як у всіх адекватних людей. От тільки біда, що легенди не йдуть самі. Залишаючи нас, вони забирають з собою ту часточку світу, яка їм належить…

І так ми втрачаємо свою удачу. Свою здатність добиватися того, чого хочемо. А потім дивуємося, чому так…

Кожна сім’я має свою легенду. Навіть сама нещасна. Це природно і нормально. Так ми знаходимо собі пару, так ми вчимося взаємодіяти з собою і світом. Так ми вчимося досягати бажаного. Так ми стаємо людьми. І так ними перестаємо бути.

За повсякденною байдужістю, за злістю і роздратуванням, за нетерпимістю до інших ми поступово втрачаємо цю чарівну здатність створювати справжні легенди. Втрачаємо здатність кохати, перестаємо довіряти друзям, не віримо більше в казки.

А разом з цим – втрачаємо і оте своє колишнє унікальне відчуття, що світ нас підтримує і любить. І за це ми тепер починаємо йому мстити. А він – нам. І замість колишнього відчуття любові борсаємося тепер у бруді й ненависті. Зате – як усі!

І все було би й справді так – незворотно трагічно, якби не ще одна чарівна здатність легенд кохання – вони вміють відроджуватися. З небуття. Навіть тоді, коли ми думаємо, що вони справді померли, що покинули нас назавжди.

А може вони й не вмирали ніколи? Хто зна? Ніхто не знає відповіді на це запитання. Вони вмирають, чи просто йдуть від нас? Чи може навпаки – завжди залишаються поруч – а це ми байдужіємо до них? Черствіємо настільки, що перестаємо чути їхніх голос?

Але факт залишається фактом: іноді – тоді, коли нам стає особливо погано, вони можуть повертатися. Щоб допомогти і підтримати. Щоб витерти сльози на наших очах, непомітно доторкнутися до колін, легесенько стиснути пальці на долонях.

І коли Вам зараз погано, коли Ви проклинаєте своє кохання і ненавидите свої легенди, подумайте, що прямо зараз є й такі, хто вже втратив свого коханого. Які через це тепер тихесенько скиглять ночами від невимовного болю і жалю. І яких тільки їхні легенди й підтримують – яскравими спогадами і невеселими роздумами, нічними розмовами і прохолодним солодким щемом навік спустошеного серця…

P.S. Стаття присвячена справжнім і не завжди помітним героям цієї війни – усі тим дівчатам і дружинам, які з болем у серці чекають повернення своїх коханих, які за них постійно тривожаться, які люблять їх здоровими і які опікуються ними раненими та скаліченими. Але особливо болить серце за тими, хто втратив свою половинку. І кого їхні спільні легенди кохання тепер тільки й підтримують. Тримайтеся, любі мої! Ми з вами!